Казка про Дивну печеру

Дівиця- дівиця,
В’юнка, мов ужиця,
Косу розплітала,
Сережки знімала,
«У воду зайду,
З джерельця відіп’ю,
Бажання загадаю,
Що буде, хто знає?»
І зайшла у воду,

Де немає броду...


І з тої синьої водиці,
Джерельця-криниці
Ужицею виходить,
Сережки знаходить,
На хвостик одягає,
Сумненько зітхає,
«Хай буде, як є,
Бажання моє
Хай брату помагає,
Іншого не маю!»

А в темній печері,
Де дубові двері,
Її братік стоїть,
Зітхає, мовчить –
Ноша на спині –
З золотом мішки,
Підняв і незчувся,
Як мостом зігнувся,
Так і вік стояти,
Мішки ті тримати.

Печера не проста,
В ній дивні дива
Робляться, казали,
Діди розповідали -
Там Змійка живе,
Багатство пряде,
Та сумно їй одній
В печері своїй,
І вечором виходить,
Парубків находить.

Їх блиском сліпить
Та стежкою манить
В печерну глибину,
В таємну таїну,
Де блимає, літає,
Та розуму лишає
Тінь сяюча, манка,
Чарівна та п‘янка
Від скарбів золотих,
Таких наче близьких.

«Що бачиш навкруги -
Багатства і скарби,
З собою забирай,
Ти тільки забажай!
Але отут сідай,
Байки розповідай,
Що довше будеш ти
Розказувать байки,
Тим більше забереш,
Тим більше понесеш!»

І парубки сідали,
Байки розповідали
Та жадібно дивились,
Як Змієчка крутилась,
Та в сяйво обгорталась,
А потім зупинялась –
І полотно живе,
Чарівно-золоте
Із блиску-павутиння
Лягало на каміння.

І разом розпадалось,
Так ніби тіні грались -
І перли, як дзвіночки,
Котились по куточках,
Камінчики-смарагди,
Холодні діаманти
Сліпили гостям очі,
Бери все, до не схочу -
Печера обіцяла,
Скарбами осліпляла.

І хочеться піти,
Закінчити байки,
Та парубкам замало,
Забрати б їм чимало!
А потім набирали,
В мішки все накладали,
Та з місця не ступити
І двері не відкрити,
А Змійка, знай, пряде,
«Яке це людство зле!

Яке всевладне злато -
От хочеться багато!»
І сумно посміхалась,
І з іншим поверталась,
Що в лісі заблукав,
Що скарб Душі шукав
По відблискам глухим,
Іскрінням водяним –
Та все то відбиття
Проміння світла дня.

Омана-блиск шепоче,
Та котиком муркоче –
- Ось близько! – та не те,
І хлопець далі йде
Найти те джерельце,
Де скарб Душі живе,
В вогняному стовпі
Всміхається тобі,
І в грудях квітне сила,
Така бажана, мила…

Аж ось сережки прості
На сірому хвості
В’юнкої ужиці,
Смілої дівчиці
В печері заспівали,
Змійку зупиняли.
«Ти хто? Чи сестра?
Від кого прийшла?» -
Змійка запитала,
Роботу відклала.

«Та я сирота,
Нікого нема,
Прийшла подивитись,
Уміння навчитись!» -
Ужиця їй казала,
Сама брата шукала
Між парубками,
Що стояли дубками -
Скарби ті пригнули,
До долу зігнули.

Ні дихнуть, ні ступить,
І не відпустить…
«Ото жадібні всі?!!
Красиві ж такі!
Чому їх тримаєш,
Чому не пускаєш,
Чи зла ти така,
Чи серця нема?» –
Ужиця питала,
До Змійки підступала.

Та Змійка сміялась,
Хвостиком милувалась,
«Я їх не тримаю,
Самі вибирають!
Хочеш, пограй,
Перед ними кидай
Сережки свої,
Що дзвенять на хвості,
Хто підійме, візьме,
Додому піде!»

Сіренька ужиця,
Смілива дівиця
Сережки знімає,
По камінню кидає,
Та стоять парубки,
Не тягнуть руки,
Не кидають мішки
Зі своєї спини-
Не багатство, скарби
Сережки прості!

І лиш один нагнувся,
До них потягнувся,
Очі заблищали,
Сестрицю згадали,
Як скарб він шукав,
Як її залишав,
Не слухав, заблукав,
Очам довіряв -
Не серцю, не душі
В темній стороні.

І покотились мішки
Із його спини.
Змійка дивувала,
Хлопця відпускала,
«Що ж, хлопець, іди,
Не буде біди!
Що зможеш знести,
Те з собою бери!
Та забудеш це все, не згадаєш,
І печеру і шлях не впізнаєш!»

І хлопець не чекав,
З підлоги підняв
Сережки прості,
Такі ж до душі!
Та мерщій до хати,
Щоб сестру обійняти,
Щоб все розповісти,
Всі незгоди свої…
Та враз все забулось,
Ніби тінь, гайнулось.

Ужиця ж залишалась,
Із братіком не прощалась,
Ії не впізнав -
Та сережки узяв!
Здійснилось бажання,
Її сподівання –
Братіка знайшла,
Братіка спасла!
Вибрався з глибини,
Печерної таїни!

Вподобала її Змійка – навчала
Знання свої передавала,
Як сяйво з довкілля збирати,
Як полотно золоте ткати,
Ужиця вчилась і ткала,
Перли чарувала,
Та ночами плаче,
Як ніхто не бачить,
За братіком сумує,
Душі рідної бракує.

«Гей, сирота,
Знаю, хто ти така! -
Якось Змійка сказала,
За гостею наглядала. -
Як братіка виручала,
Як долю розміняла,
Бо бажання одне
Джерельце дає!
Та зла я не маю,
І тебе відпускаю.

Чого знала, навчила,
Показала, що вміла,
Як двері минеш,
То назад повернеш
Обличчя красиве,
Дівоче, грайливе!
Уміння мої
Не нашкодять тобі,
Бо в серці скарб шукаєш,
То ж всі скарби і маєш!»

Так воно і сталось,
Дівчиця верталась
До братіка, до дому,
До гарного столу,
Де він її чекав,
Кріпко обіймав,
Сережки свої одягнула,
А що було, забула,
Та гарно вишивала -
Майстринею стала!

Чудові сорочки,
Нарядні хусточки
Людям дарувала,
І тим дивувала -
Хто брав та вдягався –
В Красу обгортався
Чарівну, неземну,
Мов джерельце, ясну,
І люди раділи,
Дивом молоділи! -
На радість і на світ,
На щастя повік.




2008-2011р.р.